На території сучасного села людина жила з найдавніших часів. Про це свідчать виявлені тут рештки трьох поселень і близько десяти курганів епохи бронзи (III—I тисячоліття до н. е.)1, поселення скіфсько-сарматського періоду (III ст. до н. е.— II ст. н. е.)2, а також пам’ятки середньовіччя — кургани та кам’яні баби кочових племен X—XII ст. ст. нашої ери.
До XVIII століття ця місцевість лишалася майже незаселеною. Понад Дніпром тяглися просторі луки та багаті на рибу плавні й лимани. Часто сюди з Приазов’я заходили ногайські татари-кочівники і робили варварські набіги на українські слободи й села. Запоріжці виставляли тут свої дозори, між козаками та кочівниками відбувалися криваві сутички.
Наприкінці XVIII століття тут пролягав торговий шлях з північних губерній Росії на Перекоп і Крим. З 1780 року в місці, де шлях перетинав Дніпро, почали селитися втікачі-кріпаки з північних губерній, солдати-дезертири, козаки, різного роду «відступники», сектанти-духобори. Вони утворили кілька хуторів, розташованих поблизу один одного на лівому березі Дніпра. Хутори незабаром злилися в слобідку. У 1783 році до слобідки прибула велика група вихідців з села Водяного Єлисаветградського повіту Катеринославського намісництва та інших сіл Катеринославщини. Це були кріпаки, яких царський вельможа Потьомкін продав казні для заселення Таврії. За найменуванням місця попереднього проживання більшості селян слобода дістала назву Водяна. Невдовзі вона перетворилася на чимале село, де 1800 року налічувалося понад 200 дворів. Село інтенсивно зростало. В середині XIX ст. у Водяному вже налічувалось близько 515 дворів, проживало понад 3 тис. чоловік.
Станом на 1886 рік в селі, центрі Водянської волості Мелітопольського повіту Таврійської губернії, мешкало 4523 особи, налічувалось 789 дворів, існували православна церква, бондарня, школа, 6 лавок, відбувався щорічний ярмарок 1 жовтня.
Історія Водяного
